Чому всім нам варто подивитися “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго”

Тамара Злобіна

Інтернет-сайт «Українська правда» «pravda.com.ua» 22.10.2019

Документальний фільм Надії Парфан “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” обов’язковий для перегляду депутатам і чиновникам усіх рівнів – взагалі усім, хто приймає рішення щодо інфраструктури, в якій проходитиме життя людей.

Чого я точно не чекала від документального фільму про комунальників, так це того, що на 7 хвилині почну плакати і сумуватиму ще довго після того, як фільм закінчиться.

Чому?

Що мені, добре забезпеченій представниці творчого класу, яка живе в квартирі з індивідуальним опаленням, до нереформованого ЖКГ, в якому борсається пів країни?

Люди істоти егоїстичні, і як би сильно не спрацьовувала у нас емпатія, ми плачемо і сміємось лише від того, що насправді близьке і зачіпає нас самих.

А фільм Надії Парфан вражає в саме серце.

“Теплокомуненерго” – це майже лайка для більшості українців. Високі ціни, ледве теплі батареї, вічні поломки і прориви, гарячі лінії, на які не додзвонитись, і майстри, яких не дочекатись.

Нарікати справді є на що, але ми рідко замислюємось, чому ж усе так погано з постачанням тепла в пострадянські мікрорайони?

Режисерка не дає прямої відповіді на це питання. Натомість, вона показує інший бік медалі – життя самих комунальників, людей переважно старшого віку, які фізично працюють у складних умовах, щоб забезпечити теплом оселі в країні суворих зим. І за можливості, співають у хоровому колективі свого підприємства.

Режисерська емпатія і чуйність до своїх героїв, їхня відкритість, неймовірна щирість і правдивість кожного кадру одразу зносять захисні механізми психіки, усі розділення на я – інші, ми – вони, і далі лишається лише співпереживати.

Таким рівнем емпатії до своїх героїв і героїнь, талантом витягувати людяність з глядачів в українському мистецтві володіє ще хіба фотографиня Євгенія Бєлорусець (її проект “Перемоги переможених” про працівників шахт, які продовжують виходити на роботу у прифронтових містечках Донбасу, дуже згадувався під час перегляду фільму).

Завдяки близькості, якої вдалось досягти документалістці, комунальники – ті “погані”, “ліниві”, “жадібні”, раптом бачаться самовідданими людьми, які продовжують робити свою важку і важливу роботу, незважаючи на мізерні зарплати і постійний брак всього – бензину для виїзду на виклики, деталей та розтратних матеріалів.

Співи в хорі – це їхній спосіб мати радість і творчість у житті, щось, що більше за рутину. Це дуже людське і красиве бажання, тому воно так розчулює і викликає повагу.

Всім нам варто подивитися “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго”

Режисерка не дає прямої відповіді на це питання. Натомість, вона показує інший бік медалі

Але чому ж я все таки плакала?

Не від народних же пісень у виконанні аматорського колективу.

У фільмі, якщо придивитись, багато залишків Радянського Союзу. Профком, колективний трудовий договір, збори колективу, змагання з перетягування канату між комунальними підприємствами міста. Усе це непогані речі, яким вартує дати нове життя.

Але найбільший залишок, який уже напівмертвий, і не надається до реанімації – це самі системи централізованого опалення, які дістались нам від багатої на ресурси країни, в якій не переймались тепловтратами.

Ми не хочемо пам’ятати, що реальна ціна тепла в цій неефективній системі набагато вища, аніж сплачують споживачі. Тому грошей не вистачає ні на що, тому кожен опалювальний сезон потрібно пережити як виклик.

Змінити інфраструктуру надзвичайно складно, адже в мікрорайонах, побудованих в 1960-1980х роках, немає вентиляційних шахт для індивідуальних котлів в квартирах чи приміщень для будинкових котлів. А в мешканців часто немає грошей навіть для заміни вікон і утеплення стін.

Після розпаду планової економіки, яка цю інфраструктуру створила, системи постачання тепла перетворились на щось на кшталт стихії, з якою вже 20 років борються Івани Івановичі і Тетяни Петрівни, з жовтня по квітень.

Вже 20 років борються Івани Івановичі і Тетяни Петрівни, з жовтня по квітень борються зі стихією

Ми не хочемо пам’ятати, яка реальна ціна тепла в цій неефективній системі

Вони у цій пастці провели пів життя. А я в ній народилась і виросла. Як тут не розридатись?

Популярні в Україні тренери з “успєшного успєха” розповідають, що все залежить від людини – просто встань з дивану, досягни, зароби.

І багато чого я (ми) справді можемо – купити квартиру в новобудові з власним котлом, завезти батькам в панельку електричний конвектор на міжсезоння.

“Теплокомуненерго” може закупити нові комп’ютери в бухгалтерію – а от капітальний ремонт (чи капітальний демонтаж) старих систем теплопостачання це завдання загальнодержавного масштабу, з яким не справитись одній людині чи регіональному підприємству.

Я не можу купити дорогу, чисте повітря, зручний громадський транспорт. Свої шкільні роки я ніяк не зміню. І навіть якщо віддам дітей у приватну школу – вчителі цієї школи закінчать українські педагогічні виші, не Гарвард.

В Україні ми не користуємось інфраструктурою як чимось зручним і корисним, не задумуючись – навпаки, ми, самі того не помічаючи, витрачаємо величезну кількість енергії, щоб компенсувати її розруху.

Тому ми всі в пастці, ми постійно втрачаємо життєві шанси, можливості жити простіше, спокійніше, приємніше, краще, більше відпочивати і радіти.

Поплачте тепер і ви.

І подивіться кіно. “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” – документалка, яка виглядає як видовищний художній фільм.

Красиві кадри (як? як вдалось так зняти підвали, цехи, і затоплені квартири? як люди залишалися такими відкритими і природними в присутності камери?), якісний звук, професійний музичний супровід, вдалий монтаж – задають рівень, до якого більшість нашого нового ігрового кіно поки ще не дотягує.

 

Режисерці Надії Парфан вдалась істина магія мистецтва – змістити фокус, вивести глядачів і глядачок за межі їхнього звичного сприйняття. Подарувати можливість побачити власне життя і себе самих більш чесно, а до інших поставитись не як до чужих, а як до близьких і рідних.

Після перегляду цього фільму стає більше терпимості і розуміння, поваги до людей у складних життєвих обставинах.

Запитання (звинувачення) “чому вони нічого не роблять?” перетворюється на “а що ми можемо зробити?”.

Відтак стає більше мотивації спілкуватись і об’єднуватись – адже великі інфраструктурні проекти можна зрушити лише разом.

П.С.: Так як це не голівудський блокбастер, то прокат дуже короткий, з тиждень. Не пропустіть!