7 крутих українських фільмів, які ви могли не бачити

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Інтернет-сайт «pravda.com.ua» 16.02.2020 – 09:00

2019 рік дав найкращі результати в кінематографі України за всі роки Незалежності.

Саме цього року вийшли п’ять з кращих українських фільмів десятиліття – “Черкаси” Тимура Ященка, “Атлантида” Валентина Васяновича, “Панорама” Юрія Шилова, “Мої думки тихі” Антоніо Лукіча і “Додому” Нарімана Алієва.

Здебільшого всі вони будуть у прокаті в 2020 році, тож не пропустіть.

7 українських фільмів 2020 року, які вам варто переглянути

А поки пропонуємо перевірити, чи не прогавили ви інші круті українські фільми 2019 року.

Більшість стрічок у топі – документальні. Традиційно сильна українська документалістика вкотре показує результати якості та неповторності, які в такій кількості поки не здатне продемонструвати художнє кіно.

“Людина з табуретом”

Режисер Ярослав Попов

Один з перших українських фільмів в прокаті 2019 року, і точно перший, що втішив.

Документальне полотно зроблено одночасно у два способи – як розважальне, пригодницьке “мандрівне кіно” і як біографія одного з мандрівників, Леоніда Кантера, режисера і оператора, воїна і побратима, чоловіка і батька.

Відрізняється фільм від кінорозваг лише тим, що історія героя закінчується трагічно – тяжкий посттравматичний синдром, не вилікуваний після війни на Сході, штовхнув Леоніда накласти на себе руки.

Важливість і унікальність стрічки полягає у доведенні, дограванні пісні до кінця, адже крім маси документальних і телевізійних кадрів, знятих мандрівниками у знаменитій подорожі “з табуретом” 30 країнами світу, нам показали хроніку з родиною і друзями, кадри з війни і конкретно з Донецького аеропорту, де Леонід знімав свій епохальний для України фільм “Добровольці Божої чоти”, і головне – останнє відео Леоніда, його передсмертну “записку”.

Таким чином глядач отримав повну картину життя і смерті людини. Неймовірно!

“Додому”

Режисер Наріман Алієв

Певно, це кращий фільм 2019 року, не без сценарних огріхів та “піаніна в кущах”, але з тою драматургійною силою, на яку ми всі сподіваємося, думаючи про наше кіно.

Алієв гостро, але переконливо візуалізував дилему кримських татар в ситуації російсько-української війни, і органічно вставив в неї драму окремих людей і всієї країни, проблематику батьків-дітей, традиційності і сучасних уявлень про свободу вибору.

Смерть в АТО сина герой Ахтема Сайтаблаєва переживає болюче і агресивно, маючи намір забрати тіло до Криму, де він досі живе, незважаючи на окупацію Росії, а разом з ним повернути додому і другого сина, патріархально наказуючи йому коритися волі батька.

Протягом цього роад-муві глядач вгрузає в стосунки родинні та геополітичні, переживаючи у відкритому, метафоричному фіналі момент духовного катарсису.

Важко згадати приклад подібного фіналу в сучасному українському кіно, коли розбурхані душа і мозок примушують до рефлексії – посидіти і задуматися щодо фільму, щодо твого місця в житті і самого життя навколо.     

“Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго”

Режисер Надія Парфан

“Хочете гарне українське кіно?” – ніби питає цей фільм, і відповідає: “Дивіться документалістику”.

Смішний і печальний, іронічний і серйозний, цей фільм має всі ознаки для любові одночасно і масовим глядачем, і критиками.

Розказуючи про життя такої банальної людської спільноти, як працівники комунального підприємства, режисерці вдалося копнути в глиб діяльності більшості працюючих мешканців України – які ці люди? про що вони говорять? як живуть? чим переймаються і про що сміються?

Ілюстрація цього кінематографічного діалогу максимально наближає героїв фільму до його глядачів. А спів героїв у хорі та їх жарти на роботі й за її межами взагалі стирають різницю між залом і екраном.

Мистецька ж частина виникає у “Співі…” за рахунок цікаво змонтованих шматків реальності і доданої музики, яка створює новий пласт – враження сюрреалізму чи навіть абсурду, настільки робота персонажів нагадує неможливу в дійсності працю – як можна полагодити те, що вже давно своє віджило?

Оригінальна і майстерна робота!

“Вулкан”

Режисер Роман Бончарчук

Південно-східна територія України і без війни виглядає незрозумілим, побутово-містичним місцем, де можуть зникати люди з машинами, а ложки прилипати до лоба, як до магніту.

Бондарчук, до цього працюючи в документалістиці з людьми, наситив свій перший художні фільм так само “живими” персонажами, тільки помістив їх у загадковий простір “дикого сходу”, де схід ніколи не стане заходом, а от живе запросто переходить в стан мертвого.

Перекладач місії ОБСЄ, Лукас (Сергій Степанський), сам українець, – тобто людна зі сходу, що хоче на захід, – потрапляє в ці дивні обставини, губиться в них і віднаходить вже зовсім іншого себе, зміненого цим простором.

Його пригощають горілкою і помідорами, грабують і б’ють, запрошують до нової сім’ї і саджають до в’язниці, а з усім таким важко зберігати здорови глузд, бо важко сприйняти.

Може тому через цю містику фільм запрошували на фестивалі по всьому світі, від Канади до Індії і від Чехії до Китаю.

Красиве і загадкове кіно, в якому Україна постає в іншій, не всім знайомій подобі.

“Брати по зброї”

Режисер Сергій Лисенко

Знімаючи про російсько-українську війну не обов’язково занурюватися у бій – щоб зрозуміти положення речей, можна подивитися на наших воїнів і на волонтерів, що їм допомагають, а також на нещасних, які живуть в зоні бойових дій.

Впевненість і відданість одних і жах, розпач та ненависть у інших.

Волонтер з фонду “Мир і Ко.” Мирослав Гай і режисер та оператор Сергій Лисенко просто їздять Донбасом, роздають потрібні людям речі, фільмують і задають питання. Трейлер можна переглянути на Facebook.

Цікаво, що їм не завжди відповідають: на просте питання, “що тут на вашу думку відбувається?” одна місцева жінка каже – “ето не для камери, я еще жить хочу”.

Інша навпаки за словом в кишеню не лізе і прямо каже: “Язик…  У меня есть русский, белорусский, зачем мне укрАинский?”

Без оцінки, кінематографісти розкладають ситуацію так, як вона є, а думку вже формує сам глядач, спостерігаючи як цивільні ховають у підвали під час обстрілів, а військові відстрілюються, як плачуть за вбитими і тішуться від музики…

Картина життя в місці, де життя ледь існує. Це зачіпає за живе найбільше.  

“Гоголь Док”

Режисерка Аліса Павловська

Це фестиваль “ГогольФест” – із середини, його єство і структура, складові та сенси між словами, а також, звісно, цей фільм про його мозковий центр, ідейного засновника та духовного натхненника Владислава Троїцького.

Глядач в деталях бачить незвичну і часто приховану від нього усю кухню великого культурно утворення, зазираючи за лаштунки, в прямому сенсі через плече, в щілини дверей, зухвало залишаючись під час діалогів директора фестивалю і його підлеглих.

Така відкритість сама по собі притягує.

Інформаційна складова – скільки що коштує, і як створюються сцена, зал та програма – ще додає захоплення.

А відверті, філософсько-практичні монологи Троїцького завершують фільм як концепт, цілком придатний для вивчення, навчання і застосування у створенні чогось подібного.

Влад Троїцький про культуру без вареників, Поплавського та сучасне українське мистецтво

Короткий, динамічний, він не встигає набриднути тим, для кого це “не його тема”, але дає все, що треба для шанувальників.

Плюс до того, фільм відкриває українцям та закордонцям один з найбільших наших брендів світового значення.

“роздІловІ наживо”

Режисер Вадим Ільков

Будучи не зовсім фільмом, “роздІловІ наживо” демонструють захопливий експеримент кінематографічного ґатунку, добре збагачуючи палітру українського кінотеатрального прокату.

Для когось це може виявитися цікавим додатком до низки документальних картин, для когось – додатком до музичних концертів.

Насправді, це поєднання і того, і того, а ще – сучасного мистецтва перформансу, коли не просто знімають виступ гурту, а гурт не просто грає на інструментах: поет Сергій Жадан читає свої тексти, кураторка фестивалю “АртПоле” Ольга Михайлюк візуалізує ідеї за допомогою паперу, фарб і відеопроектору, а Олексій Ворсоба (акордеон), Томаш Сікора (експериментальні інструменти та саксофон) та Сергій Пілявиця (VJ) створюють звукове мереживо, гіпнотичне і мрійливе.

Проект, зароджений ще на початку 2010-х, був зазнятий на своєму завершальному етапі, тому фільм є ще й як документ, важливий для вкарбування мистецтва в нашу історію.

Не унікальний на мапі світу, він тим не менш є помітним в українському просторі.